3.2. Навчальний посібник

завдяки ММК в сучасних умовах суб’єкти господарювання мають доступ як до національних, так і до міжнародних інвестиційних та кредитних ресурсів, які акумулюються і перерозподіляються переважно через міжнародні (світові) фінансові ринки. Ці ресурси мають фінансову (57,7 %) і матеріальну (42,3 %) складові. Фінансове багатство накопичується у вигляді цінних паперів (48,8 %) та готівки (8,9 %), а матеріальне — у нерухомості (35,6 %) й дорогоцінних металах (6,7 %).

На відміну від зовнішньої торгівлі, яка отримала широке розповсюдження ще в докапіталістичний час, вивіз капіталу стає можливим лише на вищих стадіях розвитку капіталізму, коли в найбільш розвинутих країнах внаслідок стрімкого економічного піднесення створилися значні запаси капіталу, інвестиційні потреби внутрішнього ринку були майже повністю задовільнені й сформувалося відносно надлишкове нагромадження.

В подальшій історії розвитку даного процесу можна умовно виділити три етапи. Перший етап. Кінець XVІІ — початок XVІІІ сторіччя, коли відбулося первісне

накопичення капіталу й настав період активного розвитку капіталістичних товарно-ринкових виробничих відносин. З цього часу майже до кінця XІX століття капітал рухався виключно в одному напрямку (із метрополій в колонії), а його вивіз носив переважно обмежений та випадковий характер.

Другий етап охоплює період з кінця XІX-го до середини XX-го сторіччя, коли капіталістичні виробничі відносини набули значного поширення. Процес руху капіталу на зазначеному етапі здійснювався в двох взаємо протилежних напрямах: з промислових країн в країни, що розвиваються, та навпаки. Вивіз капіталу проявив себе як типове, загальне та систематичне явище, що характеризується відносно сталими закономірностями функціонування і розвитку.

Третій етап розпочався в середині 50 — на початку 60 років ХХ-го сторіччя. Сучасні темпи росту експорту капіталу в усіх його формах випереджають темпи росту товарного експорту та темпи росту ВВП в промислово розвинутих країнах. Характерною особливістю сучасної ММК є те, що більшість країн одночасно виступають в якості як експортерів, так й імпортерів капіталу. До того ж експорт капіталу викликає значний за обсягами зворотний рух капіталів у вигляді відсотків по кредитах, підприємницького прибутку, дивідендів по акціях.

Звертаючись до визначення об’єктивної основи ММК, слід зазначити, що такою є

нерівномірність економічного розвитку країн, яка на практиці проявляється:

в нерівномірності нагромадження капіталу в різних країнах, зокрема в його відносному перенагромадженні в окремих країнах;

в неспівпадінні попиту на капітал та його пропозиції в різних ланках глобального економічного середовища. Відмінності у кон’юнктурі внутрішніх ринків капіталу відбиваються на різній „продуктивності” капіталу — ставці відсотка й визначають вектор руху: капітал прямує звідти, де його продуктивність нижча, туди, де вона вища.

На сучасний розвиток ММК впливають дві групи факторів, серед яких:

1) фактори економічного характеру:

розвиток виробництва та необхідність підтримки сталих темпів економічного

росту;

глибокі структурні зрушення як в міжнародній економіці, так і в економіці окремих країн;

поглиблення міжнародної спеціалізації та кооперації виробництва;

діяльність транснаціональних корпорацій (ТНК);

-чистий приплив капіталу - це різниця між обсягом надходження грошових коштів із-за кордону (через позики і продаж іноземним інвесторам фінансових активів) та обсягом вивозу капіталу у формах позик іноземним позичальникам чи купівлі фінансових активів зарубіжних емітентів.

2) фактори політичного характеру:

лібералізація експорту (імпорту) капіталу, що має місце у вільних економічних та офшорних зонах;

політика індустріалізації в країнах “третього світу”;

політика економічних реформ (приватизація, підтримка малого та середнього бізнесу тощо).

ММК має цілу низку форм реалізації, що на практиці класифікуються за декількома ознаками (табл.1.).

Наприкінці ХХ-го сторіччя понад 50 % капіталу, що рухається в міжнародному середовищі, належало корпораціям, банкам, ТНК, страховим, пенсійним та інвестиційним фондам. Частка державного капіталу оцінюється приблизно в 30 % і має тенденцію до зростання. Частка міжнародних валютно-кредитних і фінансових організацій — приблизно 12 % й має найбільші темпи зростання. Частка у 8 % припадає на змішаних суб’єктів.

Участь країни в процесах ММК відображається за допомогою цілої низки показників, серед яких виділяють:

1) групу абсолютних показників:

обсяг експорту капіталу;

обсяг імпорту капіталу;

сальдо (чистий експорт) капіталу, розрахований як різниця між експортом та

імпортом;

кількість підприємств в країні, утворених за участю іноземного капіталу;

частка продукції спільних підприємств у ВВП тощо.

Таблиця 1. Форми реалізації міжнародної міграції капіталу

Критерій
класифікації	Форми
	 Державна (суб’єкти: держава в особі уряду та
	Національного банку; міждержавні та наддержавні
За формою	організації);
власності	 приватна (недержавна) (суб’єкти: фізичні особи;
	банки; компанії, у т.ч. ТНК; страхові інвестиційні, трастові
	фонди тощо);
	 змішана
	 короткотермінова (до одного року);
За терміном міграції	 середньострокова (від одного до п’яти років);
	 довготермінова (більше п’яти років)
За величиною	 велика;
потоків	 середня;
	 мала
	 товарна (товари, рухоме та нерухоме майно);
За формою	 грошова (іноземна валюта, національна валюта,
здійснення	грошові вимоги, цінні папери);
	 правова (права інтелектуальної власності, права
	на господарську діяльність);
	 змішана
За відповідністю	 легальна;
чинному	 нелегальна
законодавству
	 підприємницький	капітал	(міжнародні
	інвестиції) — кошти, що	прямо чи	опосередковано

	вкладаються у виробництво з метою отримання
За характером	підприємницького прибутку чи дивідендів;
використання	 позичковий (міжнародний кредит) — кошти,
	які надаються у позику з метою отримання відсоткового
	доходу;
	 гуманітарна та фінансова допомога (гранти,
	пільгові кредити тощо), спрямована на забезпечення
	довгострокових економічних та політичних інтересів

2) групу відносних показників, що відображають залежність країни від експорту — імпорту капіталу:

 коефіцієнт імпорту капіталу (Кім), який відображає частку іноземного капіталу(ІК) у ВВП країни:

Кім = ІК/ВВП 100%, (29.1)

 коефіцієнт експорту капіталу (Кех), який відображає частку експортованого капіталу(ЕК) у ВВП країни:

Кех = ЕК/ВВП 100%, (29.2)

коефіцієнт, що відображає частку іноземного капіталу у внутрішніх потребах

укапіталовкладеннях(Кn):

Кn = ІК / DdK100%, (29.3)

де DdK — внутрішній попит на капітал в країні;

 темп росту експорту (імпорту) капіталу до відношенню до попереднього

періоду;

сума залучених іноземних інвестицій на душу населення тощо.

Серед існуючих форм ММК найбільш значущими є експорт та імпорт підприємницького та позичкового капіталу. Ці потоки істотно відрізняються за своїми рушійними силами, роллю у відтворювальних процесах, з супровідними формами доходу та наслідками.

2. Рух підприємницького капіталу

Підприємницький капітал рухається в міждержавному просторі у формі інвестицій. У широкому розумінні міжнародними є ті інвестиції, реалізація яких передбачає взаємодію учасників, котрі належать різним країнам (резидентів та нерезидентів по відношенню до конкретної країни).

Із країни базування здійснюється експорт капіталу, вона є місцем переважного

перебування інвестиційного суб'єкта (для фізичної особи — це країна громадянства, для юридичної — країна реєстрації). Інвестування капіталу, його безпосереднє вкладення здійснюється у приймаючій країні. Країни базування іноді називають країнами-донорами, а

приймаючі країни — країнами-реципієнтами інвестицій.

Міграція підприємницького капіталу обов’язково передбачає наявність чотирьох

ознак:

1)безпосередня організація та участь у виробничому процесі за кордоном;

2)довгостроковий характер вкладення грошових, фінансових та/ або матеріальних

активів;

3)перерозподіл власності між резидентами та нерезидентами конкретної країни;

4)цільова функція — повний контроль над об’єктом інвестування, отримання підприємницького прибутку та дивідендів.

Визначення ефектів міжнародного руху підприємницького капіталу принципово не відрізняється від аналізу наслідків зовнішньої торгівлі або міграції робочої сили й здійснюється за допомогою простої графічної моделі (рис. 1, 2).

З метою спрощення моделі вводяться наступні припущення:

кожна країна виробляє єдиний товар;

обсяг виробництва в кожній країні визначається використанням двох факторів

—капіталу та праці при незмінній віддачі від масштабу;

наявним є ринок досконалої конкуренції;

діє закон спадної граничної продуктивності факторів виробництва.

Рис. 1. Ринки капіталів в країнах А і В при відсутності процесів міграцій капіталів

Рис. 2. Вирівнювання ставки відсотка в результаті міжнародної міграції капіталів

Збільшення одного з факторів виробництва призводить до зростання граничного продукту іншого фактора;

відсутня амортизація капіталу;

відсутні податки;

рівень технологій в кожній країні є заданим і постійним;

суспільне багатство кожної країни визначається її національним продуктом. На першому етапі аналізу будемо вважати, що міжнародний рух капіталу між двома

країнами А і В відсутній, тобто уряди обох країн проводять політику, спрямовану на захист національної економіки від зовнішньоекономічного впливу.

На другому етапі аналізу рух капіталу між країнами буде здійснюватися вільно, тобто без будь-яких обмежень, і не супроводжуватиметься трансакційними витратами.

На першому етапі (рис.1) країни володіють різним за обсягом капіталом і мають неоднаковий рівень процентної ставки. Країна А володіє більшим за обсягом капіталом КА0 , який забезпечує віддачу на рівні іА0. За відсутністю амортизації рівень прибутку на капітал дорівнює реальній процентній ставці. Низька процентна ставка є закономірним наслідком збільшення великого обсягу капіталу при зменшенні обсягу граничного продукту.

Вкраїні В обсяг капіталу порівняно невеликий (КВ0 ), він є дефіцитним ресурсом і дає значно більший прибуток. Рівень процентної ставки дорівнює іВ0.

Площі, що розташовані під відповідними кривими граничних продуктів двох країн, відображають внутрішні обсяги продукції, що виробляється: (a+b) в країні А та (c+d) в країні В. При цьому факторний доход з капіталу в даних країнах буде виражатися площами фігур b і d, доход з праці — a і c.

Якщо можливим стає рух капіталу між країнами, то капітал з країни А буде спрямований в країну В, де рівень віддачі від даного ресурсу помітно більший (рис.2).

Перелив капіталу буде продовжуватися до тих пір, доки не буде встановлений для двох країн рівень прибутку або процентної ставки і1. Експорт капіталу з країни А скоротить

його загальний обсяг до К1А, а імпорт в країну В доведе обсяг капіталу до К1В, так що відплив капіталу з країни А в розмірі (КА0 – К1А), буде дорівнювати його припливу (К1В –КВ0) в країну В.

Наслідки переливу капіталу з країни А в країну В будуть наступними.

Внутрішній обсяг виробництва країни А скоротиться на величину, що відповідає площі (g+k), а в країні В — зросте на величину, що дорівнює площі (n+р).

Оскільки р = h+g+k, то приріст внутрішнього продукту в країні В (n + h+g+k) є більшим, ніж втрати країни А (g+k). Отже можна стверджувати, що світовий обсяг виробництва зросте на (n+h). Як же ефект від додаткового приросту світового продукту

розподілиться між країнами?

Резиденти країни А, якщо переведуть (К1В –КВ0) капіталу в країну В, отримають на цей капітал процентну ставку і1. Тобто площа фігури р буде являти собою суму доходів, які отримають резиденти країни А у вигляді позичкового відсотка, прибутку та дивідендів від власних закордонних активів. Тому можна стверджувати, що національний продукт перекриє зниження обсягу внутрішнього продукту країни на (g+k). Таким чином, національний продукт країни А в цілому зросте на h (р – (g + k)) =h).

Національний продукт країни В також зросте, але лише на величину, що відповідає площі фігури n. Це пояснюється тим, що із загального приросту внутрішнього продукту (n+р), обсяг р „виїде” за кордон як доход іноземних інвесторів.

Отже, графічна модель переконливо свідчить, що обидві країни отримають зиск від міжнародного переміщення капіталу: країна А підвищить своє багатство на h, а країна В — на n. Як наслідок, буде мати місце збільшення світового ВВП за рахунок більш ефективного перерозподілу і використання факторів виробництва. Міжнародні потоки капіталу, спрямовуючись туди, де реалізація інвестиційних проектів забезпечує більшу віддачу, створюють важливе джерело отримання виграшу кожним з партнерів по міжнародному руху капіталу.

Взалежності від мети участі у міжнародних інвестиційних програмах розрізняють

дві форми підприємницького капіталу: прямі іноземні та портфельні інвестиції.

2.1. Прямі іноземні інвестиції та їх регулювання

Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) — це вкладення капіталу з метою отримання підприємницькою прибутку (доходу), та вкладення, які зумовлені довгостроковим економічним інтересом і забезпечують контроль інвестора над об'єктом інвестування.

Згідно з системою національних рахунків ООН, прямими інвестиціями вважаються:первинні вкладення компаніями за кордон власного капіталу (поглинання чи

злиття компаній, створення спільних підприємств, філій, дочірніх та асоційованих компаній, придбання пакетів акцій розміром понад 10 відсотків)3;

3 У світогосподарській практиці підприємством з іноземними інвестиціями вважається акціонерне чи неакціонерне підприємство, в якому прямому інвестору — резиденту іншої країни належить понад 10% звичайних (простих) акцій й голосів ( в акціонерному товаристві) або їх еквівалент у статутному фонді (для

реінвестиції (частка доходу об'єкта інвестування, яка не розподіляється і не переводиться прямому інвесторові, а залишається на території приймаючої країни);

внутрішні корпоративні перекази у формі кредитів та трансфертів між прямим інвестором (головною компанією) та філіями, асоційованими й дочірніми компаніями.

На початку ХХІ-го сторіччя частка ПІІ в загальній структурі руху капіталів складає 30 %. Пріоритетними напрямками прямого іноземного інвестування є Південно-Східна Азія

—47,1 % від загальної кількості ПІІ та Латинська Америка — 34,4 %. Інвестиції спрямовуються перш за все в країни, що мають високі темпи економічного зростання (Сінгапур, Малайзія, Бразилія тощо).

Однак, країни, що розвиваються, не тільки приймають капітал. Між ними активізується рух ПІІ з метою створення спільних підприємств. Також досить значною є частка ПІІ, що пересувається між розвинутими країнами, особливо між учасниками „тріади” (США, Японія, ЄС). Що стосується суб’єктів інвестування, то особливістю сьогодення є стрімке зростання ролі ТНК, на долю яких припадає приблизно 40 % ПІІ.

На масштаби, динаміку та результативність міжнародної підприємницької інвестиційної діяльності впливає сукупність взаємопов'язаних факторів (табл. 2.). Під впливом цих факторів формується відповідна орієнтація країн базування та приймаючих країн, яка, в свою чергу, впливає на мотивацію безпосередніх партнерів.

Таблиця 2. Фактори прямого міжнародного інвестування

		стан розвитку міжнародної економіки,
	міжнародних факторних ринків, насамперед ринку
Глобально-	капіталів;
економічні		стабільність світової валютної системи;
		рівень	розвитку міжнародної	інвестиційної
	інфраструктури;
		рівень	транснаціоналізації та	регіональної
	інтеграції
		темпи економічного росту;
		співвідношення споживання і заощадження;
Загально-		ставка позичкового відсотка;
економічні		середня норма чистого прибутку в реальному
	секторі;
		стан транспортної інфраструктури;
		рівень і динаміка інфляції;
		стан платіжного балансу;
		середній рівень оподаткування
		географічне положення;
Ресурсно-		наявність та якість природних ресурсів,
економічні	насамперед рідких;
		демографічна ситуація
		політична стабільність;
		ступінь втручання уряду в економіку;
Політико-		відношення до іноземних інвестицій;
економічні		дотримання двота багатосторонніх угод;
		„схильність до націоналізації”;
		корумпованість влади;
		існування радикальних політичних груп.

інших форм власності). Філія - підприємство, що повністю належить прямому інвестору. В дочірній компанії прямий інвестор-нерезидент володіє більш як 50 % капіталу, а в асоційованій — менш як 50 %.

В країнах базування, серед яких традиційно головними є розвинуті країни, вирішальним макроекономічним фактором, що регулює експорт прямих інвестицій, є загальний стан балансу ввозу і вивозу інвестицій. У зв'язку з цим виділяють такі групи країн:

1)переважно експортери капіталу;

2)ті, що зберігають приблизну рівновагу експорту та імпорту капіталу;

3)нетто-імпортери.

Головними складовими мікроекономічної стратегії здійснення ПІІ в зарубіжних країнах можуть бути:

зниження капітальних витрат чи зниження ризику для функціонування нових потужностей;

доступ до нових джерел сировини або нової виробничої бази;

розширення діючих виробничих потужностей;

реалізація переваг дешевих чинників виробництва;

можливість уникнення циклічності або сезонної нестабільності виробництва, пристосування до процесу скорочення життєвого циклу продукції;

наявність митних бар'єрів, які заважають ввезенню товарів і тим самим підштовхують зарубіжних постачальників до ввезення капіталу для проникнення на ринок тощо.

При винесенні виробництва за кордон компанія порівнює альтернативні варіанти виробництва й реалізації одного і того ж продукту на національній території та за її межами. Прибутковість прямих зарубіжних інвестицій безпосередньо порівнюється з нормою прибутку на вкладення капіталу в ті або інші види діяльності в країні базування інвестора,

тобто норма прибутку на зарубіжні інвестиції повинна бути вищою за ту, яку компанія може отримати при вкладенні капіталу в національну економіку4.

Для приймаючої країни привабливість прямих інвестицій зумовлена тим, що:

• імпорт прямих інвестицій веде до збільшення виробничих потужностей та ресурсів; сприяє поширенню передової технології і управлінського досвіду, підвищенню кваліфікації трудових ресурсів;

• з'являються не тільки нові матеріальні та фінансові ресурси, а й мобілізуються і більш продуктивно використовуються вже наявні ресурси;

• прямі інвестиції сприяють розвитку національної науково-дослідної бази;

• стимулюється конкуренція і пов'язані з нею позитивні явища (підрив позицій місцевих монополій, зниження цін та підвищення якості продукції, що заміщує як імпорт, так і застарілі вироби місцевого виробництва);

• підвищуються попит та ціни на місцеві фактори виробництва;

• збільшуються надходження у вигляді податків на діяльність міжнародних спільних підприємств;

• при залученні інвестицій з’являється можливість доступу до нових технологій та передових методів управління, використання збутової мережі партнера й відомих у світі торгових марок тощо.

Для країн з перехідною економікою залучення іноземних інвестицій є важливим у контексті структурних реформ і економічного зростання.

Слід вказати і на негативні наслідки прямого іноземного інвестування:

4 Однак нерідко головною є не виробничо-економічна чи маркетингова мотивація партнерів, а інша. Не слід ігнорувати такі не декларовані мотиви, як пропагандистські та престижні, характерні для діяльності великих корпорацій та міжнародного бізнесу в окремих сферах (туризм, сервіс тощо); персональні, коли спільні підприємства створюються засновниками однієї національності або на родинних засадах; екологічні, коли розв'язуються завдання виведення екологічно брудних виробництв за національні кордони.

•імпортовані ресурси працюють для окупності та отримання прибутку, який потім репатріюється. У довгостроковій перспективі відтік коштів через репатріацію прибутку, як правило, перевищує величину первинних капіталовкладень;

•цілі іноземного інвестора можуть не збігатися з національними. На практиці, як правило, не вдається уникнути зіткнення національних інтересів та інтересів іноземних інвесторів;

•іноземні інвестори можуть вступати в угоди з діючою на місцевому ринку олігополією (або ще гірше — монополією), яка не зацікавлена «збивати ціни». Вони також можуть справляти стримуючий вплив на національне підприємництво, поглинаючи фінансові накопичення у місцевій та іноземній валюті;

•суттєві експортні надходження найбільш реальні у сировинних галузях, тому результатом їх функціонування дуже часто є трансформація галузевої структури приймаючої країни в сировинно-периферійну;

•нерегульований розвиток підприємств з іноземними інвестиціями може підсилити соціальне розшарування, маргиналізацію країни та її громадян.

На розвиток міжнародної інвестиційної діяльності в цілому впливають фактори політичного, ресурсного, загального і глобального характеру. Вони формують напрями і шляхи міжнародної інвестиційної взаємодії.

Тривала практика міжнародної інвестиційної діяльності довела, що політика стимулювання надходження іноземних інвестицій повинна бути не набором окремих заохочувальних заходів, а цілісною системою взаємопов’язаних заходів, органічним елементом стратегії соціально-економічного розвитку національної економіки.

Кожна країна має в своєму розпорядженні певну систему обслуговування міжнародного руху капіталу — сукупність правових актів, інститутів, економічних механізмів та інструментів, що формують і реалізують державну політику. Найбільшою популярністю серед урядів як в країнах базування, так і в приймаючих країнах користуються наступні адміністративні та економічні інструменти:

•надання державних гарантій. Гарантії можуть надаватися як країною базування, так і приймаючою країною. Уряди, зацікавлені в стимулюванні експорту капіталу, можуть надавати національним корпораціям гарантії повернення повної суми інвестованого капіталу або якоїсь його частини за рахунок державних джерел у разі націоналізації, стихійних лих, неможливості переведення прибутку за кордон, неконвертованості місцевої валюти й інших непередбачуваних обставин;

•страхування зарубіжних інвестицій може здійснюватись як приватними, так і державними агентствами;

•урегулювання інвестиційних суперечок;

•виключення подвійного оподаткування. Держави, корпорації яких особливо активно здійснюють взаємні прямі інвестиції, нерідко укладають угоди про виключення подвійного оподаткування прибутку підприємств з іноземними інвестиціями. Корпорація платить в приймаючій країні тільки ту частину податку, яку вона не заплатила в країні базування;

•адміністративна і дипломатична підтримка. Прямі інвестори звичайно є об’єктом опікування з боку державних органів країни базування: зокрема, уряд може проводити переговори із зарубіжними країнами про створення найсприятливіших умов за кордоном для національних інвесторів;

•створення вільних економічних зон. Досягти сприятливого за усіма параметрами інвестиційного клімату і, особливо, постійно утримувати його на високому конкурентному рівні досить важко навіть для розвинутих країн, а для більшості країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою — практично неможливо. Тому у світогосподарській практиці розвивається досвід створення локальних зон сприятливого інвестиційного клімату. Найбільш ефективною і апробованою в багатьох країнах формою таких зон сприятливого інвестиційного клімату є вільні (спеціальні) економічні зони (ВЕЗ) різних типів.

Окреме місце в системі приймання іноземного капіталу займає галузева селективність іноземних інвестицій. Виходячи з інтересів національної безпеки, враховуючи стан і перспективи розвитку сфер і галузей, важливих для життєдіяльності країни, виділяють галузі, які будуть закриті для іноземного капіталу, та галузі, де участь іноземного капіталу так чи інакше обмежується: телекомунікації, ВПК, супутниковий зв’язок, експлуатація природних ресурсів тощо.

2.1.Портфельні інвестиції

Портфельні інвестиції (ПІ) — це вкладення капіталу в іноземні цінні папери, що не надає інвесторові реального контролю над об'єктом інвестування, і метою якого є виключно отримання доходу у формі дивідендів чи відсотків.

Можливі об’єкти портфельного інвестування та їх характеристика представлені у

табл.3.

Міжнародні операції з цінними паперами — це надзвичайно складний вид діяльності. Тому, як правило, вихід на міжнародний фондовий ринок можуть здійснити тільки великі компанії та організації, а також уряди країн з розвинутою інфраструктурою національного внутрішнього ринку цінних паперів. Частка приватних учасників портфельної інвестиційної діяльності вкрай мала.

У порівнянні з прямими інвестиціями портфельні мають ряд позитивних особливостей, серед яких найважливішими є:

а) більш висока ліквідність — спроможність досить швидко та без значних фінансових втрат перетворитися в готівкові гроші;

	б) порівняно легка керованість (мобільність), зумовлена як швидкістю їх
реалізаційної спроможності, так і простотою процедури купівлі-продажу.
	Таблиця 3. Об’єкти портфельного інвестування
		Акціонерні цінні папери — цінні папери, що обертаються на
		ринку, засвідчують участь їх власника у формуванні
П		статутного фонду акціонерного товариства та надають майнове
О		право і право на отримання відповідної частки доходів у
Р		вигляді дивідендів.
Т			Облігації — цінні папери з граничним терміном
Ф			погашення, що надають право власникові
Е			отримувати фіксований доход від їх номінальної
Л			вартості
Ь		Боргові цінні	Прості	векселі		—	письмові	боргові
Н		папери — цінні	зобов’язання, що надають беззаперечне право їх
І		папери, що	власникові по закінченні терміну зобов’язання
		обертаються на	вимагати від боржника сплати визначеної на
		ринку та засвідчують	векселі суми.
І		відносини позики	Боргові розписки (ноти) — короткострокові
Н		між власником	грошові інструменти (3—6 місяців), що
В		документа та	випускаються позичальником на своє ім’я за
Е		емітентом (особою,	домовленістю з банком, який гарантує їх
С		яка випустила цей	розміщення		на		ринку,	придбання
Т		документ)	нереалізованих, пролонгацію кредиту та надання
И			резервних коштів.